 ЗАПОРОЗЬКА РОДИНА
У народних піснях і легендах отак поетично визначалися родичі запорожця: Великий Луг – батько, Січ – мати, шабля – дружина, кінь – вірний товариш. Тобто все його життя від самісінького народження пов’язувалося з атрибутами козацької вольниці.
Жодна жіноча нога ніколи не ступала на територію Січі. Такий був тут закон. Якби хтось його порушив і привів сюди жінку, його скарали б на смерть. Те, що дозволялося козакові поза Січчю, не дозволялося тут. Раз і назавжди встановлені товариством правила лишалися незмінними впродовж усього існування Січі.
У товаристві запорожців понад усе цінувалися сміливість, кмітливість, добре серце і, звичайно ж, почуття гумору, яким було пронизано все життя Січі. Відомий дослідник козацтва Дмитро Яворницький писав: «З природних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці відзначались умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні риси в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому тоні. Звичаї запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі й переважно схожі на глузування». Цією рисою запорозьких козаків частково пояснюються і дивні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили на Січ: Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст тощо. Людину малого зросту вони, в силу свого гумору, називали Махинею, великого зросту – Малютою, шибеника – Святошею, лінивого – Доброволею, незграбного – Черепахою, хто у них спалив курінь, той Палій, хто схожий на перепічку, той Корж, хто високий і тримається прямо, той Товкач…
Запорожець умів посміятися з ворога, зі смерті, з самого себе, завжди охоче кепкував з товариша. І це був сміх вільної людини, бо, як відомо, раби й пригноблені не вельми охочі до сміху. Але були речі, до яких козаки ставилися дуже серйозно і ніколи не брали на глузи. Це – віра християнська (на Січі були свої церкви, священики, запорожці справляли Всі свята), це – шаноба до старих. На Січі, оповідають сучасники, часто можна було побачити вже немічних дідів, оточених увагою і повагою козаків. Не багатьом щастило уціліти в битвах і походах та дожити до глибокої старості, а хто вже дожив і не пішов у монастир, як здебільшого робили в цьому віці запорожці, і лишався на Січі, той був тут на становищі особливому. Без них не обходилася жодна козацька рада, до їхнього слова прислухалися найбільше. Часом саме воно й ставало вирішальним…
Повний текст твору можна прочитати в книжці:
Слабошпицький, М. Запорозька родина // Я дитина України: читанка для дітей та дорослих [Текст] / упоряд. М. Слабошпицький, Т. Качалова, О. Яремійчук; худож. М. Пшінка. – Київ: Преса України, 2008. – С.83-85.
Усі тексти для читання: https://slavbibl1.at.ua/news/2022-10
Шановні користувачі, друковане видання книжки можна прочитати у читальній залі шкільної бібліотеки.
Чекаємо на Вас! |
