 Яка багата українська земля, її лани, річки, простори. Ще від трипільців започатковується наш національний експорт-продаж пшениці, про що свідчить грецький історик Геродот у 450 році до нашої ери.
І ось на нашу найродючішу та найблагороднішу країну прийшов голод. Це був 1933 рік. Найчорніший час в історії України.
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзаки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину,
А на ранок – помер чоловік.
Навесні цього року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 – щогодини, 17 – щохвилини. Усього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 мільйонів осіб, із них 3 мільйони – діти.
Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. Це був не голод, а штучно організований, свідомо спрямований на вигублення українського народу голодомор. Це була людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного та цілком безневинного.
Четвертої суботи листопада в Україні визнано Днем пам’яті жертв голодоморів. Меморіальні заходи проводять як в Україні, так і поза її межами. Щороку цього дня проводять Всеукраїнську акцію «Запали свічку».
У читальній залі бібліотеки було проведено урок пам’яті «З присвятою замордованим голодом». Завідувач бібліотеки Ремез Ніна Петрівна ознайомила присутніх з однією сторінкою життя Анатолія Федоровича Луценка – дитинством, що випало на страшні голодні роки. Біографічні факти лягли в основу поезій Луценка по голод 1932-1933 років в Україні.
Читаючи вірші поета можна уявити той жах і відчути нестерпний біль, що полонив душі українців.
Учні 7-Г класу декламували поезії письменника, що найбільш яскраво висвітлюють жахливі картини голодного лихоліття.
І знов колючим терном в серці
Моє дитинство проросло…
Вдивляюсь: голодом село
Приреченим на згин здається.
Малий, опухлий попідтинню
Брожу, поїсти щось шукаю,
В очах до болю кружеляють
Раз-по-раз кола жовті й сині.
І милостині вже немає
Просити у селі у кого,
Ледь-ледве волочу я ноги
Й бреду – куди? То й сам не знаю.
Глухе село між бур’янів,
Як хто появиться, то з виду
Зникає в них, неначе привид,
Що онімів без почуттів.
Ось на дорозі – впізнаю:
Із нашого кутка – Корній!
Лежить вже мертвий і мух рій
Сидить на дядькові… Стою,
Дивлюсь на нього, ще недавно
Він нудлика давав мені!
Я мухи став гонить масні,
Хоч їх ганяти було марно.
Кому казать, що дядько вмер?
Стою один серед дороги
І чую, як тяжіють ноги,
І я упав – і дотепер,
Як я устав – не пригадаю,
Додому хто привів – не йметься…
Колючим терном досі в серці
Моє дитинство проростає.
***
Не день, не два стояли хмари
І моросила нудна мжичка,
І притулившися до яру
Від холоду тремтіла річка.
Заплутавсь промінь в споришах,
Що визирнув з-за хмар зпорання
І посвітлішала душа
Виникли раптом спогадання.
У цім яру колись ховав
Картоплю, що збирав у полі,
Щоб об’їждчик не забрав,
Бо ми ж були голодні й голі.
І хоч вона гнила була
Та мама терла на тертушці
І з неї нудлики пекла,
Не раз варила і у юшці…
Я думав, що забув біду,
А з нею злидні і печалі…
Морозний вітер з яру дув
І вороння про щось кричало.
***
Ще є в нас хліб – і не біда!
Я в пам’яті той час згадав,
Як в честь вождя під гул овацій
Я смакував листки акації,
Паслін, бурду із лободи,
Опухлий, ледве вже ходив.
Та ще й товариша приводив,
Він був такий, як я голодний,
Що мав я, то із ним діливсь…
А про вождя елей скрізь ливсь.
ЕТЮД 1933 РОКУ
Упала ницьмя у бур’ян
Що при дорозі ріс, і вже не встала,
Погризений сирий буряк
В руці тримала.
Тримала міцно – не віднять,
Її і мертву мучив голод,
Ішла десь прихистку шукать,
А де? Як всюди мору Молох.
Нема й кому похоронить,
Де люди? Ані духу й слуху,
Усе розп’яте, все мовчить…
Над нею лиш літали мухи.
  
|
