"Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь. Аж ось він опинився у великій кімнаті. На столі була ясна-ясна лампа. Метелик почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Даремно всі відганяли його від світла. І от – метелик влетів у самий поломінь. «Дурне сотворіння! – мовив дехто з товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь?" А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!"
